Дилогия в рассказах украинского советского писателя лауреата Республиканской литературной премии имени Леси Украинки состоит из двух повестей о современной школе и школьниках. 8 страница  

Дилогия в рассказах украинского советского писателя лауреата Республиканской литературной премии имени Леси Украинки состоит из двух повестей о современной школе и школьниках. 8 страница

Що й казать, талановитий був педагог Вадим Григорович. І від рього можна було чекати будь-яких несподіванок. В тому числі й отакої п'ятірки з хвостиком. Але довести ніхто нічого тоді не зміг.

Так таємниця п'ятірки з хвостиком і залишилася таємницею. Навіть більше. Потім вона стала ще загадковішою. Бо та п'ятірка з хвостиком була першою, але не останньою. Наберіться, друзі мої, терпіння. Про це мова попереду.

А зараз повернімося до нашого піонерського активу, який оточив передостанню біля вікна парту, де сидить Кум Цибуля, і, дивлячись йому прямо у вічі, питає.

Ти?! Чи не ти?

Клянусь!.. Та ви що?!.. Невже ви думаєте, я б приховував, якби здав гроші в міліцію? Ніколи! Я ж узагалі не вмію нічого приховувати... На жаль...— Кум Цибуля усміхнувся.

То була правда. Приховувати щось Кум Цибуля таки не вмів. У нього завжди все було написано на обличчі.

А хто? Як ти думаєш? — зітхнула Шурочка.

Кум Цибуля знизав плечима, потім роззирнувся по класу:

А може... може, Ромчик?

Ромчик?

А що?.. Ви ж пам'ятаєте... на День Перемоги...

Якщо ви скажете, що найбільша для вас у житті радість — мити посуд, особливо жирні каструлі, що ви ладні у будь-яку мить проміняти гру у футбол, у класи, у що завгодно на миття посуду, щоб тільки пошкрябати пригоріле дно,— я вам, вибачте, не повірю.

Не можу я повірити, що нормальна здорова весела людина може щиро захоплюватися такою, м'яко кажучи, незахоплюючою справою.

І ніколи не думав я, що існують на землі такі люди.

Аж раптом...

Вчені довели, що найбільш балакучі в світі — це діти від п'яти до десяти років. За день вони вимовляють у середньому чотирнадцять тисяч слів.

Але Люська Зарічняк вимовляє не чотирнадцять, а всі п'ятдесят тисяч слів. Якщо не більше.

Ой, ви знаєте... ви знаєте...— вигукує вона з самого ранку, тільки переступивши поріг класу.— Уявляєте... уявляєте... Жах!

І починає, як з кулемета, видавати інформацію. Про те, що в якоїсь дівчинки у тролейбусі розв'язався шнурок, що вчора у магазин «Кулінарія» на Хрещатику залетів горобець і не міг вилетіти, що в якоїсь тьоті Мусі з п'ятнадцятої квартири збігло молоко, що... Перелічити всього просто неможливо. І все це в Люськи було однаковим «жахом». Уявляєте?..

Так от оця Люська Зарічняк першою принесла звістку про те, що Ромчик Лещенко захоплюється миттям посуду.



Не просто миє, а саме захоплюється.

Уявляєте, вікна їхньої кухні виходять якраз під наш балкон. Вони на другому поверсі, а ми на третьому. Ви не думайте, я зовсім не підглядаю. Дуже мені треба. Я взагалі ніколи не підглядаю. Підглядати дуже некрасиво. Підглядають тільки зовсім не- виховані, безсовісні люди. Терпіти не можу, як підглядають. Але коли тобі щось просто саме лізе в очі, не будеш же ти одвертатися. Правильно?.. Так от я вже давно помітила, що Ромчик часто стоїть біля мийниці й миє посуд. У них мийниця за плитою у глибині кухні. Як трохи перехилитися через бильця, то добре видно... Ну, думаю, миє собі й миє. Хай!.. Мамі, мабуть, допомагає, мама попросила, мало що... Я теж іноді мию, як попросять. Треба ж дома допомагати. Правильно?.. Але вчора чую — мати його: «Ром- чику! Та кинь ти вже ці каструлі, я сама. Біжи надвір. Хлопці оно вже двічі у футбола гукали...» — «Переб'ються! — каже.—Почекають».— «Ну що ти скажеш! — сплеснула мати руками.— Раптом ні з того ні з сього захопився миттям посуду. Синку! Та що з тобою, чесне слово?» — «А що? — усміхається.— А як мені подобається! Не може бути такого хобі, чи що?» Уявляєте?.. Жах!..

Гриша Гонобобель одразу весело загорлав:

Га-га!.. Здорово!.. Каструльник Лещенко!.. Га-га!.. Мийник- помийник!.. Хобі-бобі!.. Га-га!

Але Шурочка Горобенко, найпоміркованіша і найрозважливіша в класі, на Гонобобеля одразу цитьнула:

Цить!.. Ти у житті, мабуть, ложки за собою не вимив. Чого зуби скалиш!.. Нічого сміятися... Але факт цікавий. Я сама хоч і мию завжди посуд, але щоб захоплюватись... Треба з ним поговорити.

Ромчик Лещенко не був такий галасливий, як Гришка Гонобобель, але й не був такий тихоня, ак Антоша Дудкін.

Ромчик був звичайний собі нормальний хлопець. Середньоста- тистичний, як сказав би тато Шурочки, доктор економічних наук Іван Семенович Горобенко. Коли у класі був галас, Ромчик галасував. Коли у класі була тиша, Ромчик сидів тихо. Були в нього і п'ятірки, але були й трійки, а іноді навіть двійки (Хоча й рідко).

Міг Решток смиконути якусь дівчинку за косу або «конячий хвіст», але міг і почастувати її цукеркою. Одне слово був Ромчик звичайний середньостатистичний хлопець. І тому таке незвичайне, прямо скажемо, виключне захоплення всіх здивувало.

Але треба бути делікатними,— сказала Шурочка.— Я сама з ним поговорю. Ви всі навіть не підходьте близько. Ясно?

Всім було ясно.

Крім Гонобобеля.

А я підійду. Ги-ги! — гигикнув він.

Довелося стукнути його портфелем по голові.

Дія відбувалася перед уроками, до зарядки.

Ромчик, нічого не підозрюючи, гортав нашвидку підручник (не встиг щось довчити).

Шурочка заскочила його зненацька.

Слухай,— сказала вона, рішуче підійшовши до нього.— Ти тільки скажи правду. Не викручуйся. Ти ж знаєш, я не люблю, коли викручуються... Ти що — справді любиш мити посуд?

Ромчик почервонів.

А що?.. Не можна?

Ніі Чого? Навпаки. Можна. Навіть треба. Я сама часто мию. Але щоб любити...

Ромчик почервонів ще більше:

А я люблю! І... і — все!.. Кому яке діло!.. Не заважай мені, бо я не встигну. Вибач...

Ромчик різко одвернувся од Шурочки і знову вшнипився у підручник.

Шурочка здвигнула плечима і повернулася до гурту, що стояв віддалік. Гуртові не треба було нічого пояснювати. Гурт усе чув.

А може, він псих?.. Ги-ги! — вищирився Гонобобель.

Сам ти псих! — сказала Шурочка.

Але в голосі її не було впевненості.

Так Ромчик Лещенко перестав бути звичайним середньостати- стичним хлопцем. Людина, що любить мити посуд, на думку четвертого «А», не могла бути звичайною.

А через кілька днів на цей раз уже Гришка Гонобобель зробив ще одне вражаюче відкриття. Відкриття, яке примусило весь клас серйозно, по-справжньому захвилюватися.

Гришка потім навіть не міг згадати, чого він пішов на той пустир, обгороджений парканом, де вже другий рік збираються зводити новий будинок, а поки що звалюють різний мотлох. Але факт лишається фактом — на пустир Гришка пішов. Одхилив дошку, заліз і раптом побачив Ромчика. Ромчик був один і вовтузився у ярку, щось робив. Що саме, Гонобобель не бачив — заважали бур'яни.

«Зараз я його налякаю!» — зловтішно подумав Гришка і, скрадаючись, почав наближатися до Ромчика.

Чим ближче він підповзав, тим більше його дивувало те, що Ромчик робив.

Ромчик, стогнучи від натуги, перетягав здоровенну каменюку. Гришка спершу подумав, що то він щось будує, грається.

Але от Ромчик поклав каменюку на землю, перевів подих, прошепотів: «А тепер назад!» — схопив і потяг її на те місце, де вона перед тим лежала.

Це була дурна, безглузда, непотрібна робота. І робив її Ромчик важко, над силу. Для чого?

У Гонобобеля враз змокріли долоні. Думка настрахати Ромчика вмить вивітрилася з голови. Гришка сам злякався.

Чиїсь незбагненні дії, яким ти не можеш дати пояснення, завжди чогось лякають.

Обережно, щоб не привернути до себе Ромчикової уваги, Гонобобель почав задкувати, потім пішов боком, потім повернувся і чимдуж дременув геть...

А що я казав!.. Що я казав!.. Він псих! Точно!.. Псих!.. Ненормальний!.. Точно!..— розмахував на другий день у класі руками Гонобобель.

Всі стояли пригнічені, приголомшені.

А ти не вигадуєш? Не брешеш? — пильно глянула прямо у вічі Гонобобелю Шурочка.

О! — черконув себе рукою по шиї Гришка.

Може... може, й справді...— тихо й перелякано промовила Люська Зарічняк.

Гадаю, треба сказати його мамі,— непевно глянув на Шу- рочку Антоша Дудкін.

Ага! — вже рішуче сказала Шурочка.— У таких випадках треба звертатися до лікарів. І чим раніш, тим краще...

Але сказати Ромчиковій мамі вони не встигли.

Це було якраз напередодні Дня Перемоги. І в той день у них була зустріч з Героєм Радянського Союзу гвардії капітаном у відставці Юрієм Сергійовичем Гавриленком.

Коли він з'явився у коридорі, у супроводі шанобливої і незвично підфарбованої Глафіри Павлівни, Люська Зарічняк зойкнула:

Ой!.. Так це ж наш сусіда!.. Ром!..— вона обернулася до Ромчика.

Ромчик тільки насупив брови і нічого не сказав. Він був украй збентежений! Втім, він завжди супив брови, коли Люська теревенила.

Але Люська була Люська. Недарма вона вимовляла п'ятдесят тисяч слів на день.

І не встиг Герой дійти до дверей четвертого «А», як весь клас уже знав, що він працює звичайним інженером на якомусь київському заводі, що живе в їхньому будинку майже рік, а Люська навіть гадки не мала, що він Герой Радянського Союзу, бо веде себе дуже скромно, з усіма вітається перший і навіть дітям у дверях дає дорогу, що машини в нього нема і на роботу він їздить на велосипеді...

Юрій Сергійович Гавриленко був невисокий на зріст, худорлявий, із сивуватим волоссям, сіроокий, зовсім непоказний. Тільки права щока біля вуха була пошрамована червоними товстими рубцями. І хоча він був у білому светрі, який закривав усю шию, можна було здогадатися, що шия пошрамована теж.

Він помітно хвилювався, ніяковів, червонів, і Глафірі Павлівні довелося по слову витягати з нього розповідь про його подвиги. Відверто кажучи, розповідав не стільки він, скільки Глафіра Павлівна (як потім з'ясувалося, вона давно його знала і ледве вмовила виступити у класі на День Перемоги — він був дуже сором'язливий і не любив розказувати про себе).

Але він був таки справжній Герой. І те, що він зробив, міг зробити тільки Герой. Звичайній людині таке було не під силу.

У війну він був танкістом, командиром танка. Якось ранньої весни сорок третього року у жорстокому танковому бою він підбив два гітлерівські танки. Але підбили і його. Машина загорілася. Він витяг з палаючого танка спершу пораненого в обидві ноги баштового стрільця. Потім, незважаючи на те, що сам був поранений і обгорілий, знову поліз у вогонь і витяг непритомного контуженого водія. А тоді під кулями, під вибухами снарядів від воронки до воронки він два кілометри по черзі перетягував їх обох по мокрому снігу, перемішаному з землею, до річки. Наші вогневі рубежі були на тому березі. І Юрій Сергійович, скинувши собі на спину пораненого баштового стрільця, поповз по кризі через річку. Був березень, крига вже була неміцна, до того ж снаряди поробили багато ополонок. І от посеред річки вони раптом провалилися під лід. Мало того, що баштовий стрілець був поранений в обидві ноги, він ще не вмів плавати. І одразу пішов на дно. Тричі пірнав Юрій Сергійович у крижану воду, поки витяг його. Ледве дісталися вони берега. А на тому ж боці лишився непритомний водій... І Юрій Сергійович поповз назад... Обгорілий, поранений у плече, мокрий і виснажений до краю...

Четвертий «А» слухав, не дихаючи...

І кожен наче на дотик відчував, як страшенно пече обгоріла шкіра, як від найменшого руху все тіло проймає нестерпний біль...

Вони потім мовчали хвилини дві, не менше.

Глафіра Павлівна бачила, яке враження справила на них розповідь, і теж мовчала.

Нарешті Шурочка тихо спитала:

Скажіть, а... а як ви все-таки змогли?.. Це ж було так... так.-

Юрій Сергійович ніяково усміхнувся і знизав плечима:

Хтозна... Я думаю, в цьому винні... каструлі.

Всі здивовано перезирнулися.

Він знову усміхнувся:

Розумієте... Був у мене дід... Гервасій... Батько мого тата. Ми до нього на літо в село їздили. Повний Георгіївський кавалер. Чотири Георгіївських хрести мав. Герой двох воєн. Японської, дев'ятсот четвертого. І першої світової, імперіалістичної... Я його питав: «Діду, ну поясніть... ну як це люди стають героями? Як?» І він мені сказав: «Як хочеш, Юрко, стати людиною, чогось у житті досягти, навчись, синку, робити те, чого робити не хочеться... Бо робити те, що приємно, що робиться залюбки, усі вміють. А от те, що важко, неприємно, боляче навіть, уміють далеко не всі. Але саме ті, що вміють,— чогось у житті й досягають. Запам'ятай!»... Я ці дідові слова не раз у житті згадував... Тоді, у дитинстві, найбільше не любив я мити посуд, особливо жирні каструлі. До війни ж гарячої води в кранах, як тепер, не було. На примусі гріли, на керогазі... Жили ми вчотирьох: я, мама, сестричка моя меншенька (ще в школу не ходила) і паралізована тітка, мамина сестра. Тата не було, помер. Мама з ранку до ночі на роботі (на двох службах працювала). Розривалася, звичайно, не встигала. Але ніколи не

силувала, не примушувала мене. Сама весь брудний посуд, що за день назбирається, пізно увечері мила. Я тоді тільки у другий клас перейшов — жаліла мене, малого. Так от після тих дідових слів, повернувшися в Київ, узяв я собі за правило щодня мити посуд. Аж плакав спершу крадькома, так це було мені неприємно. А потім втягнувся, звик. І з'явилася в мене впертість якась, наполегливість у досягненні мети. Пам'ятаю, хлопці навіть дивувалися. Якось розбишака один закинув новеньку чорнильницю-невилив-айку нашої однокласниці у бруднющу глибочезну баюру (ми тоді носили чорнильниці-невиливайки у спеціальних таких торбинках, що затягувалися шворкою). Дівчинка дуже плакала — мачуха в неї була сувора, жорстоко сварила, як щось пропадало. Ніхто з хлопців лізти в баюру не наважувався, надто вже була брудна й глибока. А я пересилив і страх свій, і бридливість, роздягся, пірнув і дістав чорнильницю. Ніколи не забуду вдячних очей дівчинки тієї... Отже, думаю, в усьому винні каструлі... Ну й дід, звичайно...— Він знову усміхнувся.

Всі, як по команді, враз повернули голови й глянули на Ром- чика.

Ромчик густо-густо почервонів і опустив очі.

...Додому розходилися мовчки.

Ніхто не сказав Ромчикові й слова.

Толя подивився у вікно й зітхнув.

З під'їзду вийшли і пішли до воріт Люся Гуліна та Богдан Ципочка. В обох через плече були перекинуті ковзани. Гуліну вела за руку мама, Ципочку — бабуся.

«На фігурне катання почеберяли,— пхикнув Толя.— Теж іще — фігуристи! Ципочка! У дитсадку був незграба з незграб. Не те що ходити — стояти до ладу не вмів. Весь час гепався на землю. Штанці ззаду завжди чорні були. А тепер, бач, фігурист!»

Не минуло й хвилини, двері під'їзду знову розчинилися й вийшов Гена Степовецький, якого ще з дитсадка усі називали не інакше, як Крокодил Гена. Крокодила Гену вела за руку старша сестра дев'ятикласниця Марина. І він, і вона несли барвисті поліетиленові торбинки.

«У басейн покульгали,— знову пхикнув Толя.— В чемпіони пнуться!.. Кроль, брас, батерфляй...»

Не встиг він усе це подумати, як слідом за Геною і Мариною з під'їзду вийшов Алик Івасюта. Його вела за руку мама — висока пишноволоса красуня у синьому вельветовому платті з блискучими ґудзиками. Алик ніс папку з нотами, а мама скрипку у футлярі.

«О! І цей на свою музику намилився,— утрете пхикнув Толя.— Майбутній Паганіні! Так кажуть про нього мама і три тітки, що живуть усі в одній здоровецькій квартирі на п'ятому поверсі. От іменно — Паганіні! Наталочка Приходько, яка живе на одній пло-

щадці з Івасютами, говорила, ніби казав її тато, що коли Алик перепилює свою скрипку, в нього починають боліти зуби.~

Толя пхикнув учетверде. І тут же зітхнув.

«Ну чого ти?! — сам собі сказав.— Чого ти пхикаєш?! Розпхикався!.. Признайся, що просто заздриш їм... Нікчема!»

Йому стало боляче. Кілька днів тому та сама Наталочка При- ходько, яка вчить одразу три мови — англійську, французьку і німецьку— і яка віднедавна стала не Наталочка, а Наталі (з наголосом на останньому складі, бо саме так вимовляється по-фран- цузькому її ім'я), так от та сама Наталі Приходько сказала, що її мама сказала, що вихованням дітей треба починати займатися якнайраніше, бо якщо не виявити вчасно здібностей, то навіть із найздібнішої дитини нічого не вийде, а виросте просто нікчема.

Нікчема!.. Толя тоді ж подивився у словник — що то таке.

«Нікчема — ні на що не здатна людина»... Ні на що не здатна...

Толя зітхнув.

Ще зовсім недавно було так добре! Всі вони ходили у дитсадок.

Разом гралися. Було весело. Люся Гуліна й Богдан Ципочка були звичайні собі Люська й Богдан, яких можна було стукнути по спині, ганяючи у квача. І Алик Паганіні не знав, де у скрипки смичок, а де все інше. А Наталі Приходько не те що трьома іноземними, рідною українською кілька слів докупи стулити не могла.

Та тільки пішли вони до школи і... почалося... Батьки наче голови погубили. Наче наввипередки заповзялися, хто до кращого, до наймоднішого діла свою дитину притулить. І розтягла доля То- ликових друзів від нього за якийсь місяць. То, бувало, щовечора у дворі дотемна гасають, у щось граються, бігають, верещать так, аж пенсіонери, що на дитячому майданчику під грибком «козла забивають», здригаються нервово... А тепер... Наталі Приходько іноземні слова зубрячить. Алик Паганіні гами смичком випилює, Ципочка й Гуліна дзиґами на льоду крутяться. Крокодил Гена у басейні мокне... Лише Толя, один як палець... тиняється, нікчема...

Може, й він би не згірше за інших і на льоду крутився, і в басейні хлюпався, і слова іноземні зубрячив... Та... Нікому його водити. Батьки в нього лектори товариства «Знання», у роз'їздах весь час. А бабуся Мариля нездужає («на ноги впала», як сама каже). Не стільки вона його, скільки він її доглядає. І в магазин бігає, все в дім приносить. І взагалі, що треба, робить. Добре, що вона хоч їсти варить та по господарству, кульгаючи, порається.

Але, якби бабуся Мариля і не впала на ноги, а була моторна, як Ципоччина, хтозна, чи водила б вона його по тих ковзанках та басейнах. Якось у них в родині не прийнято було водити його. Навіть у дитсадок він завжди сам чимчикував. Добре, що недалеко, півкварталу всього, й вулицю перетинати не треба.

Він уже думав,— може, самому кудись записатися й ходити. Але так і не наважився. Ще оті дяді й тьоті в секціях на глум піднімуть: чого, мовляв, такий шпінгалет приповз, порядку не знаєш, чи що?.. І не запишуть. Сорому тільки наберешся.

І чому це він так певен, що не згірше за інших і на льоду, і слова іноземні, і в басейні... А може, якраз і не вийшло б нічого! Позаторік, коли з батьками у Євпаторії на морі був, як він перелякався, спорснувши з татової спини на глибокому... Думав, що все, кінець... Води одразу наковтався. І потім три дні у море боявся заходити... А на скрипці так точно не втнув би. Це ж як мінімум слух треба мати. А в них у сім'ї ні в тата, ні в мами, ні в бабусі Марилі. Звідки ж у нього візьметься. От і виходить, що справжнісінький він нікчема.

Толя знову зітхнув.

Уроки він давно поробив. Читати й писати ще в дитсадку навчився, тепер ті уроки йому не під шапку. Що ж робити?..

— Піди, світку мій, погуляй,— наче прочитавши його думки, гукнула з кухні бабуся Мариля.— Диви, погода яка! Останні ж деньки. Скоро дощі почнуться. Піди, мій коханий, піди...

І Толя без особливого бажання, просто, щоб не сперечатися з бабусею, надів курточку і, хряснувши дверима, вийшов з квартири.

На дитячому майданчику гралися діти. Але одні були молодші за Толю, інші старші,— ні з тими, ні з тими він, як то кажуть, не «контачив». Він навіть не глянув у той бік. А пішов на задній двір, де стояв старий скособочений двоповерховий будинок з вибитими шибками. Людей з нього давно виселили, мали знести, але чомусь не зносили. І він стояв, нестримно притягаючи вічною таємницею покинутого житла. По кімнатах гуляли протяги, ворушачи на підлозі клапті якихось старих пожовклих паперів і газет. На стінах таємничо скрипіли обідрані шпалери і раз у раз із дзенькотом брязкала зірвана з петель кватирка.

Дітям категорично заборонялося навіть підходити до цього будинку, але як же тут прекрасно грати у піжмурки, у си- щиків-розбійників, у війну!.. Вони прозвали його «старим замком». Скільки незабутніх годин провела тут їхня компанія того останнього літа перед школою!.. Ех, шкода, що вони всі тепер такі зайняті, такі заклопотані... Як було б гарно, якби...

І раптом Толя згадав, що сьогодні на великій перерві Наталі Приходько казала, що вона вчора увечері чула, як у підвалі «старого замку» щось нявчало. Треба було б подивитися. Але... їй же йти на французьку, а потім на англійську, не кажучи вже про німецьку... Люся Гуліна заахала і сказала, іщгїй, на жаль, теж треба на фігурне... «Подумаєш, нявчало,— сказав Крокодил Гена.— Понявчало-понявчало й перестало».— «Ні, треба було б, звичайно, подивитися: може, кошеня»,— сказав Алик Паганіні. Але більше ніхто нічого не сказав, бо перерва скінчилася...

Толя підійшов до «старого замку» й прислухався. Тихо.

«Крокодил Гена був таки, мабуть, правий,— подумав він.— Понявчало-понявчало й перестало».

Але про всяк випадок покликав:

Киць-киць-киць!..

І раптом десь ізнизу, з-під сходів, почувся слабкий приглушений нявкіт.

Вузькі дерев'яні сходи на другий поверх починалися одразу біля дверей. За сходами чорнів квадратний отвір — вхід у підвал. Ляда була одірвана і лежала поруч.

Толя наблизився до чорного квадрата і знову покликав:

Киць-киць-киць!

Знизу поспішливо залунало жалібне й відчайдушне:

Няв-няву-нявв!.. Няв!.. Нявввв!..

Так нявчать, благаючи про допомогу.

Мабуть, то було кошеня— такий слабкий і безсилий був нявкіт.

Толя нахилився.

З підвалу дихнуло на нього вогким гнилим холодом. Десь глибоко внизу у чорній непроникній темряві жахно світилися два маленьких зелених ока. Толя здригнувсь і відсахнувся. Кошеня, мабуть, відчувши його страх, нявкнуло коротко й безнадійно:

Няв!..

«Ех, ти! Воно другий день у холодному сирому підвалі пропадає, вибратися не може, а ти — боїшся. Справді — нікчема ти! Нікчема!»

Наче не він сам собі, а хтось благородний і мужній говорив йому ці слова. Але як побороти отой слизький холодний страх, що від живота розповзається по всьому тілу і робить його немічним і безсилим? Як?..

Тут ніхто не допоможе. Ніхто. Тільки ти сам...

Кошеня знову нявкнуло.

Стривай!.. Я зараз... зараз...— тремтячим голосом тихо промовив Толя і кволими неслухняними ногами зробив крок уперед.

Він бачив тільки дві перші сходинки. І ступав на них.

Крок... Ще крок... Ще...

Ай!..

Він не встиг навіть злякатися.

Він злякався, як уже лежав унизу.

Добре, що під сходами у підвалі була купа дрантя — мішків, старих ковдр і ще якогось мотлоху. Толя м'яко впав на ту купу і навіть не забився.

Він глянув угору й побачив — сходів у підвал не було: усі сходинки, крім отих двох угорі, були зламані, вибиті.

І отут Толя похолов. Наче не на м'якому дранті він лежав, а на холодній крижині, у яку вмерзло його тіло.

Очі потроху звикли до темряви. Він уже розрізняв якісь чудернацькі предмети — дивний човен кормою випливав з мороку (поламане дерев'яне ліжко), а на ньому щось рогате (старий велосипед), а з другого боку неоковирне громаддя поламаних стільців, скринь і ще чогось зовсім уже в темряві незбагненного й невпізнанного...

Він зойкнув і рвучко відсмикнув руку — вона наштовхнулась на щось живе й тремтливе.

Няв! — винувато нявкнуло кошеня.

Толя обережно простягнув руку й пригорнув його до себе. Кошеня було не таке вже й маленьке — середнього, а то й старшого кошенячого віку. Але страшенно худе, самі ребра.

Як же ти втрапило сюди?

Кошеня замуркотіло, вигинаючи спину.

Що ж нам тепер робити? Як вилізти? Ану стривай...— Мацаючи в темряві руками, він намагався знайти щось таке, що б можна було підставити до сходів і видряпатися. Але скоро зрозумів, що нічого з того не вийде,— до вцілілих сходинок було надто високо.^

Нова хвиля відчаю огорнула його.

Ну що він за невдаха!..

Ципочка з Гуліною десь зараз у Палаці спорту кренделі на льоду виписують. Крокодил Гена у басейні батерфляєм, як метелик, вимахує. Алик Паганіні якусь рапсодію смичком вишиває... А він, нікчема, у підвалі... Вони людьми стануть. Фігуристами, чемпіонами, лауреатами. їх по телевізору показуватимуть. А він... Хотів кошеня витягти, та й то... Самого тепер витягати треба...

Толя не витримав і заплакав.

Він рідко плакав. І зараз, плачучи, сам себе запевняв, що плаче не тому, що йому страшно, а тому, що йому шкода бабусю Ма- рилю. Як же вона переживатиме, бідна, як хвилюватиметься, коли він не прийде додому!..

Нагорі почулися кроки.

Толя стрепенувся, хотів уже гукнути на допомогу, та в останню мить злякався, що це ж його можуть підняти на глум («провалився, нікчема»), але й не крикнути вже було неможливо (повні груди повітря), і, сам не знаючи, як це в нього вийшло, він голосно... нявкнув:

Нявв!..

Згори сліпучо вдарило в очі світло електричного ліхтаря. Долинув здивований голос:

О!.. А ти тут як опинився?!

Тато Алика Паганіні, Захар Власович Івасюта, був найвищий у їхньому дворі — два метри п'ять сантиметрів. Йому не треба було ніяких сходів. Він просто скочив у підвал. Узяв Толю й кошеня, виставив нагору, потім підтягнувся на руках і виліз сам. Все це забрало не більш як півхвилини.

Ич! — усміхнувся Захар Власович, обтрушуючи Толю своєю великою граблястою рукою.— Я й не знав, що ти такий... Герой!.. Молодець!.. Сам у темний підвал за кошеням поліз... Ич!..

Толя притиснув кошеня до грудей і глянув спідлоба на Захара Власовича — кепкує чи ні. Але ні в голосі, ні в очах Івасюти не було й тіні насмішки. Навіть навпаки...

Крім того, що Захар Власович був у їхньому дворі найвищий, був він ще чи не найшанованіший. Майстер заводу «Арсенал», депутат райради, орденоносець, у час святковий демонстрацій він завжди стояв на урядовій трибуні серед знатних людей столиці. Толя не раз бачив його по телевізору. А всі, кого він бачив по телевізору, були для нього людьми незвичайними.

Толя опускав голову, щоб Аликів тато не помітив, як він плаче. Той, здається, не помітив. Обтрусивши Толю, він поклав руку йому на плече й повторив:

Молодець! — потім перевів подих і сказав: — Не знаю, чи поліз би мій Паганіні... Не певен... Хоча він хлопець добрий. Це ж він мене попросив... Кошеня, каже, у підвалі нявчить, мабуть, вилізти не може... В мене сьогодні відгул. А вони на музику поспішали...— Захар Власович скривився.— Ех!.. Потрібна йому та скрипка... як корові сідло. Не стане він музикантом все одно. І сам мучиться і... Та хіба поясниш?.. Вони, брат, не той... не «доганяють», як тепер кажуть... Але їх аж четверо... Жінки, брат, це...— Івасюта махнув рукою.

І те, що такий великий, поважний чоловік говорив з ним так відверто, щиро, як з дорослим (навіть на жінку та її сестер поскаржився), враз наповнило Толине серце невимовною радістю. І йому раптом стало шкода Алика Паганіні. Він же йому так заздрив...

І ще він раптом подумав: от самого ж Захара Власовича не водили, мабуть, ні в басейн, ні на музику, а він...

Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 2 | Нарушение авторских прав


4486917387903112.html
4486948567985894.html
    PR.RU™